– …Не сиди на камені, застудишся.
Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нікого не зустріла. Перед очима – самі могили, у цьому куті здебільшого старі, з вицвілими табличками на стелах, а подекуди й зовсім без стели та ознак причетності комусь… Де- не-де скособочені хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, і Марцелі було безмежно сумно за тими людьми попід похиленими хрестами, попри те, що їх ніколи не знала.
Блукала поміж дерев у пошуках трьох покарлючених берізок, поряд з якими, як пояснили люди у селі, лежали її бабця з дідом… Берізок на цвинтарі було багато, й чомусь в основному клишоногих…
Роздряпуючи до крові руки, Марцела продиралася крізь терня здичавілої ожини і чомусь виходила на те саме місце, звідки розпочинала пошук. Ще трохи, і охопив би цілковитий розпач, якби раптом на надщербленім, врослім у землю надгрібку перед її очима, неначе надіслані самим Богоньком за терплячість, не вигулькнули дві світлини. Вони були точнісінько такими, які не раз розглядала, вивчаючи міліметр за міліметром, у сімейному альбомі. Як оті останні примудрилися вціліти внаслідок нескінченних родинних переїздів, для Марцели залишилося таємницею… Просто збереглися і все – лежали собі спокійнісінько, зафіксовані зім’ятими куточками матового чорно-білого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищені вибляклою, але твердою палітурою, бабця з дідом дивилися зі світлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убік, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, і тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрієм часу відрізком у півсторіччя придивлятиметься до них з ретельністю дослідника, звіряючи власні риси з пращурівськими.
– Ти чуєш чи ні? Не годиться дівчині на камені сидіти. Тобі ще дітей народжувати…
Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кілометрів від рідної домівки, дбав про її ще не народжених дітей? Неподалік стояв хлопець чи молодий чоловік (визірно важко було визначити його вік). Вбраний був нетипово охайно для сільської місцевості – у стильні джинси та вітрівку. Лишень кросівки, подібно до Марцелиних, були вщент замащені цвинтарною багнюкою. Його великі блакитні очі прозраджували цікавість. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманність місцевих залучатися геть до всього, що відбувається навколо.
– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанібрата, немов перед ним – дівчисько із сусіднього села. – Щось я раніше тебе тут не бачив…
Марцела підвелася з кам’яного надгрібку і струсила пилюку із джинсів.
– А ти чий будеш?
– Ого! Ти, як бач, не місцева, раз таке запитуєш…
– Не місцева. Тобто, трохи й місцева, позаяк… – Марцела зиркнула на світлини, з яких ще зовсім молода всміхнена жінка та поважний, з прямокутними, мов у Гітлера, вусиками, чоловік дивилися повз неї. – Це – мої бабця й дідусь.
Хлопець підійшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попід світлинами напівстертий напис.
– То ж треба! З тієї файти у селі вже нікого не знайдеш…
– Зате я є…
Хлопець з цікавістю розглядав молоду жіночку, яка зі спини здалася йому зовсім юною, однак розважливість поведінки й розмови свідчила про її зрілість.
– Це твоя машина отам, просто попід воротами?
– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважає? Я вже йду…
– Та ні, на щастя, поповнення сьогодні тут не передбачається… Просто дивлюся – чеські номери…
– Я з Праги приїхала.
– Ось воно що! А я чую по розмові – щось не те… Ти розмовляєш українською так, як наша вчителька у школі. Ми її «чикалкою» дражнили, бо вишукана літературна українська страх як дратувала.
– Ну знаєш… Як на людину, котра вперше відвідала свою етнічну вотчину, я говорю доволі пристойно…
– То ти вперше в Україні?!
– Уяви собі… – Марцела підібрала із землі наплічник і, струснувши з нього залишки вологої трави, зібралася йти. – Вже кілька років збиралася приїхати – відтоді, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врешті- решт постановила – як не зараз, то ніколи. І справа навіть не в тім, що пообіцяла мамі. Ні… Сама відчувала обов’язок. Навіть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?
– Я приятеля відвідав… Він мені майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осікся і махнув рукою у напрямку віддаленої місцини цвинтаря, де пістрявими від пластикових крикливих квітів курганами височіли свіжі могили. – Нещасливий випадок…
– Співчуваю… – Марцела з цікавістю придивлялася до високих насипів з кольоровими, мов на бразильському карнавалі, вінками – такого ще не бачила. Вдома небіжчиків здебільшого кремували, а цвинтарні церемонії відбувалися стримано, ледь не суворо, як і належало події.
– Знаєш, у нас істотно відрізняються звичаї… Я обов’язково приїду ще, але з іншою метою. Хотілося б усе докладно вивчити, описати, проаналізувати… Людина має знати власні корені. – Марцела перестрибувала через острівці багнюки, потай дивуючись, чому поміж могилками не вимощені доріжки, як у них на «гжбітові», куди навідувалась до мами. Недоглянутість цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового співбесідника. Тим часом чоловік раз у раз підставляв руку, рятуючи від хлюпавки.
