Нововолинськ, 1972 рік. Мені 8 років, зима, холодно, темно, січень місяць. Заболів я тяжко – грип, ангіна, температура. Відвезли мене в лікарню. Січень місяць, на дитяче відділення міської лікарні. Нас багато, зима, діти багато поморозились. Поклали мене в кімнату, де нас було п'ятеро. Всі маленькі, дітки були десь на рік менші, на два, всім по 5, по 6, по 7 років, мені – 9. Один був такий як я. Я прийшов, ми лягли, нам ліки почали давати, познайомились. Бачу, смутні вони якісь ті діти. Був там Сергій, такий як я. Він якийсь був нервовий, чуть шо, зразу їх бив, подзатильники та копанці давав. БАчу, в тих тумбочках, шо вони були, його тумбочка була вся забита цукерками та водою, якийсь апельсин, то яблучко було, у дітей нічого не було.
Потім пішли, я на сходах на першому поверсі спустився, а вони мені підходять і говорять, що Сергій б'є їх, а те, що батьки принесуть, забирає у них. Такий маленький паханчик, злодійчик. Говорять, мабуть, і до тебе полізе битися. Я не любив битися, але вже другий рік ходив на баскетбол грав, бігав, трошки був якийсь спорсмен. Я думав, коли то він до мене причепиться, коли чогось буде хотіти. Татко прийшов до мене на вихідні в суботу, приніс мені якісь сухарики, піроженко мені приніс, декілька яблучок, поговорили ми. Говорю, температура вже впала мені, ще день-два і в понеділок, мабуть, мене випишуть.
Ну прийшов я в кімнату, в палату лікарні. Хлопці всі на мене подивилися, а Сергій підбігає до мене і вирвав у мене пакунок-сітку з тими дарчиками від батька. Я знав, що то може бути, ми зцепилися. Зцепилися і почали боротись. Боролись і боролись, почали бити один одного. Впали з кроваті, кровать розлетілася, тумбочка розбилася, доски валялись, а діти вокруг почали кричати: «Сашко, бий того Сергія, бий, бо він нас обіжає!» Я його бив і бив. Він сначала кричав, угрожав, шо заб'є мене. А я бив його в груди, бив його по голові. Кров з нього текла, а я не хотів зупинитися, бив, а він потім почав плакати і кричати, шоб я його пустив. Я ше декілька раз його вдарив і сказав: «Ще раз від когось шось візьмеш, заб'ємо тебе разом». Він плакав, втирав собі сльози, втік з кімнати. Хлопці всі мовчали, дивилися на мене, була на мені рубашка лікарняна, порольна. Почали вони мене відтирати, синець мав. Поскладали ми кроваті, постелі поскладали, хлопці були щасливі.
Той Сергій на другий день вже не прийшов до нас спати, його виписали десь через дві-три години. В місті більше я його не бачив. Мене виписали в понеділок.
Зранку проснувся в будинку, а тут же в двері сусід мій стукає, сусід Гєна. Я говорю: «Гєна, шо це таке, вісім ранку, а ти вже до мене біжиш!» А він говорить: «Сашко, піщекомбінат, наш консервний завод городський об'явив, шо збирає рябіну, рябіну-горобину і платить він по чотири копійки за кілограм. Ідемо збирати!» А ми жили біля базару, навколо базару стояли дерева, були каштани, але була й рябіна.
Ну і ми шо? Бізнес є бізнес. Пішов я до татка, взяв з шахти мішок поліетиленовий. А ті мішки поліетиленові були десь метр на метр, вони трошки грубіші були. А вони вішали туди в шахті по лавах, набирали туда воду і вони вішали під потолком, шо якшо взрив в шахті, вони робили орошеніє, вони взривали ті мішки з водою і вода розпилялася по лаві, шоб не було пожару. Ну і татко приніс пару штук, шоб було для дому, для господарства. Ніхто особливо не були проти того, дома завжди пригодиться мішок: чи для бульби, чи для картоплі, чи для яблук, мішок – то добра річ. Я говорю татку: «Візьму один мішок для рябіни, якісь гроші зароблю собі, може велосипед собі куплю чи як». Добре, татко дав мені, ми пішли.
/Взяли драбину в себе в сараї, до дерева полізли і почали збирати горобину. Збирали-збирали, я бачу, вже десь 10 кілограм назбирав, якраз на 30 копійок. Гєна був старший від мене, він зібрав трошки більше, 15 кілограм. Ну шо, ми йдемо потихеньку до того консервного завода на роздаточний пункт. Ідемо-ідемо, пройшли ми, а консервний завод треба було пройти біля міськвідділу міліції. Гена трошки був сильніший, то він перший прийшов, від мене метрів 50 пройшов, а біля входу проходжу, а з правого ходу там була міліція. Вийшла жінка, побачила мене, схватила мене за руку, тяне мене. Я говорю: «Куда Ви мене тянете?» А вона говорить: «Я інспектор дєтскої школи міліції, міліціонерка». Тяне мене, тяне, іде, затянула мене до себе в кабінет, бачу, тут ще один лейтенант бігає, а вона зразу бумагу, та й говорить: «Пиши!» Я говорю: «Шо маю Вам писати?» «Ти ламав дерева, чого ти ламаєш дерева, державні дерева?» Я говорю: «Ми не ламали, ми несем на консервний завод, мали драбину, вилізли на драбину акуратно і рвали. Може то біля нас хто, ми нічого там не ламали». Вона говорить: «Нє. Не хочеш писати, за тебе напишу.»
Дістала наручники: «Не підпишеш – я тобі наручники, підеш в тюрму». Пише, пише, написала, бачу, напєчатала і дає мені підписувать. А я думаю: так мені ж 11 років, яка тюрма? А вона говорить: «Я тоді тебе в дитячу зону пошлю». Думаю: яка ж то зона, за рябіну та зона? А вона говорить: «Підписуй!» Я говорю: «Мені татко казав, шо мусиш прочитати». «Ну раз ти такий хитрий, дам тобі почитать». Я читаю,, там: такий-то такий-то, Олександр, школа шоста, п'ятий клас, ламав дерева, лікті ламав державні, для того, щоб рябіну назбирати і віднести на консервний завод/ Я говорю: «Я то не підпишу». Вона дістала наручники, забила мені одну руку, простягнула мене до крісла, говорить: «Або ти підпишеш, або підеш в тюрму, но я тебе не випущу». А її товариш, той, шо ходить, говорить мені: «Будеш сидіти в тюрмі 10 років», почав мені угрожати. Бачу, мені говорити вже не можна, руки мені почали трястися. Я говорю: «Я не буду то підписувати». Вона говорить: «Як я підпишу, все одно тебе в тюрму заберемо».
