Володимир Мономах є знаковою постаттю в історії середньовічної Руси-України. Старокиївські літописці називають його добрим дбайливцем Рземлі, який боронив її і від зовнішніх ворогів, і від внутрішніх міжкнязівських чвар. Він, мовлячи словами давньоруського книжника, «просвітив Руську землю, наче сонце, і слава його розійшлася по всіх землях». Нині можна додати: і не померкла у віках, зберігаючи в історичній пам’яті східних слов’ян образ розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця.
Значно пізніше видатний історик Микола Костомаров завважить, що Володимир Мономах «залишив по собі пам’ять найкращого із князів… Його благодушність, сполучена в ньому з енергійною діяльністю і розумом, піднесли його так високо і в очах сучасників, і в пам’яті потомства»[1].
Володимир Мономах свідомо працював над творенням власного образу ідеального правителя. Перші літературні твори, що вказують на це, походять від самого князя – насамперед йдеться про знамените Повчання, або з найближчого оточення – грандіозний літописний звід Повість временних літ, складений на початку ХІІ ст. За словами Михайла Грушевського, його прихильник свідчить, той «зіставсь ідеалом князя – енергійного, запопадливого, для громади доброго»[2].
Він також зумів набути великого авторитету серед сучасних йому представників князівських кланів, впливових вельмож та церковних ієрархів. Либонь, тому його постать не обділена увагою у вступі до Галицько-Волинського літопису, руській редакції Літописця патріарха Никифора, Слові про погибель Руської землі.
Кульмінація творення образу Володимира Мономаха припала на XV–XVI ст., коли формується легенда про царські дари Мономаху. І тільки згодом – у XVIII – на початку ХІХ ст. в історичній творчості та художній літературі[3] відроджується інтерес до цієї непересічної особистості. Утім, художня література використовувала і розвивала ті риси образу князя, які продукувала історична наука.
Слід зазначити, що здобуття авторитету серед князівського загалу, невеликого кола впливових княжих мужів і церковних ієрархів досягалося щоденною напруженою працею під час безпосередньої комунікації. Тексти лише відобразили результат цієї політики Мономаха.
Середньовічне феодальне суспільство, як відомо, існувало на засадах відносно жорстких статусів та стабільних станових категорій, що передбачали обов’язковий для його представників спосіб життя та лінію поведінки[4]. Усвідомлення своєї престижної соціальної ролі зумовило Мономаха постійно дбати про власний авторитет та репутацію, а отже, належне сприйняття соціумом його образу. Як, власне, чинили й інші представники владної верхівки. Заради демонстрації своїх достоїнств вони свідомо наражалися на, здавалося б, непотрібний ризик.
Ставлення до князя визначалося тим, наскільки його вчинки відповідали тодішньому поняттю честі. Честь – незастигла іманентна данність, раз і назавжди дарована князівському клану. Саме слово честь було похідним від спостереження за поведінкою людини й розуміння / прийняття соціумом. Інакше кажучи, місце князя у суспільстві «прямо залежало від оцінки його поведінки оточенням. Претензія на визнання обов’язково повинна була відповідати прийнятим нормам поведінки»[5].
Поняття честі було центральним в лицарському етосі – стилі життя провідної верстви суспільства й прийнятій нею ієрархії цінностей, що визначала модель соціального орієнтованої поведінки[6]. Лицарство традиційно вважається суто західноєвропейським явищем. Однак його глибокі і давні коріння були вигодувані, за образним висловом Франко Кардіні, степним чорноземом й, «вітер степів гуде в гіллях древа середньовічного лицарства»[7].
Ідеологія лицарства своїми коріннями сягає в глибини самосвідомості варварських народів середньовічної Європи з притаманним їм культом вождя, особистої відданості і воєнної відваги. Уявлення про честь князя-язичника, що формувалася з часу появи у східнослов’янському суспільстві воєнних співтовариств, відбивають такі слова Мономахового прадіда – Святослава Ігоревича: «…ми не якісь там ремісники, що добувають засоби для існування трудами рук своїх, а мужі крові (виділено мною – В. Р.) які зброєю перемагають ворога»[8]. Як бачимо, для Святослава честь пов’язана з кров’ю, пролитою у війнах і грабунках.
Мужність на війні була чи не найбільшою чеснотою й для християнського князя Володимира Мономаха. Характерними щодо цього є літописні прославляння його воїнської доблесті, де рефреном звучать, наприклад, такі слова: «немало поту витер із дружиною своєю, і виказав неабияку мужність із мужами своїми».
Найважливішими елементами лицарської конструкції ідеальної князівської поведінки була особиста мужність на війні та полюванні. Глибоку закоріненість подібних уявлень в ментальних установках східних слов’ян відбиває, на мій погляд, семантичний, зі знаком ототожнення, ряд: поле битви – поле честі. Таким лицарем честі був Володимир Мономах.
У цій книжці автор намагався відтворити славетні діяння очільника Київської держави, простежити еволюцію його образу, створеного старокиївськими книжниками, а також дослідити, в якій послідовності та якими засобами відбувалося привласнення імені успішного державця чужою нам історією агресивної північно-східної сусідки.
