Не раз чув від інших саркастичні зауваження, та й сам, зізнатися, частенько зверхньо відпускав насмішкуваті поблажливі коментарі щодо настирливої звички деяких письменників розпочинати свої твори з докладної біографії головного героя, його батьків, дідів, родичів, знайомих… Відкриваєш отак книжку, частина перша «Дитинство» – і почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тоді-то й там-то, потім пішов до школи, одружився, мав батька, матір, діда й бабу, і пішло й поїхало, і так далі, і так далі… Але ж, як можна оминути біографію головного героя і його предків, якщо їхнє родове прізвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляє певне комічне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрій, котрий підштовхує до зацікавленості витоками саме такого прізвища; а якщо покопирсатися в іменах предків нашого головного героя, то можна віднайти, наприклад, таке іменнячко, як Насерпуд (?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повірити, сказати, що я вигадую, що такого імені взагалі бути не може. Запевняю вас, може. І взагалі, дійсність може перевершити найнеймовірніші фантазії найбільшого вигадника. І хай вас схожість цього імені з іменем якогось старозавітного Навуходоносора не вводить в оману даремною надією, що я просто помилився, якось переплутавши імена. Ні, це був саме Насерпуд. А ось вам і ще один доказ неймовірної вигадливості дивовижної дійсності – Насерпудового батька взагалі звали Запердоном. Так, так – Запердон. І в цьому випадку схожість із, наприклад, старорежимним ім’ям Сарпедон – теж просто співзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик – як вам?
А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового діда звали… Ой, ні. Ні, ні, ні. Не можу. Якби, наприклад, ім’я Запердонового батька було вимовлене в якійсь теле- або ж радіопередачі, то воно б звучало так: «Пі-і-і-і-і…», і зовсім не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа «3,14…», а тому, що ім’я цього достославного предка сучасних Пузиків, з огляду на сучасні ж лексично-етичні норми, звучить як звичайнісінька нецензурна лайка і згідно з правилами телерадіомовлення має бути просто, так би мовити, «запікане». А оскільки, якби це ім’я зафіксувати чорним по білому в друкованому вигляді, то «запікати» це вже ніяк не вдалося б, і автору цього фіксування, тобто мені, цілком можливо, довелося б відповідати за злісне хуліганство. Але можете мені повірити на слово, що ім’я цього Пузика було не менш «благозвучним», аніж ім’я його онука Насерпуда Запердоновича.
А от вже самого головного героя нашої оповіді звали, гріх Бога гнівити, цілком пристойно, навіть дещо славно – В’ячеслав. Хоча В’ячеславом він і був лише у «Свідоцтві про народження», а так взагалі то Славко, але й Славко – теж непогано. Славкового батька ж звали, хоч теж не зовсім звично для сучасного вуха, але досить пристойно Гервасієм. А от ім’я батька самого Гервасія, тобто Славкового діда, я вже наводити не буду з етичних міркувань, аби зайвий раз не шокувати читача, адже Насерпуда Запердоновича, я думаю, цілком достатньо, аби якнайнаочніше показати фатальну неприхильність долі до славного роду Пузиків. З якого ж дива зла доля так позбиткувалась над цим родом, вишукавши на квітучому полі людських імен такі рідкісні, просто таки унікальні будяки, аби увінчати ними Пузиків? Звичайно, вдача й талан людини не залежить від його імені, як, наприклад, злагода в сім’ї не залежить від помешкання, в якому вона живе, але, якщо на фасаді помешкання написано: «Запердон»…
Отже, Пузики та їхні імена. Щодо прізвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумілим і без зайвих обґрунтувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявність у їхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом із прізвищем.
Щодо дивних же й вельми неблагозвучних імен у представників славного роду Пузиків, то ця досить невтішна прикрість посіла їх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки їх огрядненьким черевцям. Вся справа в тім, що імена в ті далекі, майже легендарні, часи, коли рід Пузиків розростався на безмежних просторах тоді ще царської Росії, новонародженим давали імена священики приходів єдино правильної тоді російської православної церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як і належало їм за їх статусом, були значно, значно соліднішими навіть за дуже огрядні черевця Пузиків, а іноді ці попівські черева досягали таких неймовірних об’ємів, що виглядом своїм не залишали ні в кого жодного сумніву у віковічній незрушності великодержавних основ самодержавства, народності і православ’я. А тому й називалися ці попівські черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузиків, а поважно, навіть сакрально нарікалися утробами, навіть Утробами!
