Широкий степ, залитий сонцем
У травах шовком хвилював,
Непроханим і хижим гостем
Орел у небі пропливав.
Дорога вилася степами
Напоєна цих ароматів трав,
А то звивалась між житами,
В яких то перепел, то жайворон співав.
Величний степ на півдні України,
Безмежність його неозора,
Над головою голубінь прозора
Єдина була для народу
З дніпрового верхів’я і до моря,
Та від Кубані, до дунайського аж броду.
В розкиданих просторах,
В степах, лісах і горах
Вирувало життя України на зорі її злету,
Коли прогрес ще не торкав планету
Гуркотом своїх машин,
А Батьківщини син
Не міг кордонів всіх закрити,
Щоб людям у спокої жити
У хаті рідної землі
Без чужоземного втручання.
І панувало вічне зазіхання
На працю звершень їх рясних.
Від вражих нападів чужих
Мечем він волю боронив
І син, і воїн України.
На повороті між житами
Дорогою, що пролягла
Південними степами,
На розігрітих конях мчала
Шалена сотня юнаків,
Їх печенігами прозвали,
Бо вороги усі тікали
Від тих нестримних козаків.
І їхня слава
Неслась у захисті степів
Від Києва до моря берегів.
Цю сотню вів
Їх сотник Петрусенко,
На перехрест доріг-походів,
Біля Дніпра порогів,
Де разом мали в один час
Усі зустрітися полки,
Куди мав Дір прийти,
Єдиний гетьман України,
І об'єднати всі війська
Для захисту країни.
На небосхилі в далині
Уже виднілись кручі
Де води сині, дніпрові
З порогів падають кипучі.
І з місця сотник полетів
Орлом над степом,
Який здригався і тремтів
Від шквалу кінського копита.
Минувши смужку жита,
Уже на пагорбі була
Та сотня печенігів,
З якого прямо вся
Долина була видна.
І ось вони стояли рядом
Полки і половців й хазар
І сотник вже парадом,
Не кваплячись поволі під’їжджав.
На неспокійному коні
Хазарські вздовж полки стояли,
Траву копитами давно стоптали.
Полковник бравий їх
Петро Кривенко їздив в зад-в перед,
Коня пустивши в очерет
Згасити спрагу дав йому,
– Коневі, другу своєму.
Навпроти них
В шеренгах бойових
З своїм героєм на чолі,
Стоять і половці,
Та не одним полком
З полковником Мартинюком.
На віддалі кількох десятків кроків
Кінь сотника на місці гарцював,
З усіх від нього боків
З полків військовий щит стояв.
Обличчя сотника було суворе,
Орлиними очима різав даль,
А тіло все його здорове
Було тверде як сталь.
Він миттю руку викинув вперед
На знак військового вітання
І печенігів сотня
У сотню дужих голосів
Покрила степ їх спільного братання:
«Слава українським куманам!
Слава українським акацирам!»
У відповідь на ці вітання
Десятки тисяч голосів
Зірвали степу вічного дрімання,
Як вічність берегів:
«Слава Україні!
Слава Україні!
Слава Україні!»
І слава ця котилася степами,
Лісами й синіми морями
По кручах старого Дніпра,
Народу вільного ця слава пролягла,
Країни рідної їх далі,
Дунайських плес і берегів Кубані.
І сотник Петрусенко,
Не сходячи з коня, доповідав,
Що Сава Довбушенко,
Полковник їх полків,
Що печенігами прозвали,
Вже соколом сюди летить,
На марші вже земля гудить,
Не зламна сила їх кипить.
Вони ж були їх авангардом,
Тому їх сили основні
Прийдуть усі.
Гула долина біля кручі
Козацтвом рідних голосів,
Злилися ці степи квітучі
В єдиний спів.
Вже сонце падало за обрій
У шовку трав розсипало проміння,
Немов своє насіння,
Що прагне залишити на Землі,
Щоб завтра в ранішній пітьмі
Насіння це промінням запалити
І Землю розбудити,
Заставити життям й каміння жити.
Долина ж з вечора уся кипіла,
Лунали мови рідні голоси,
То раптом хвиля сміху пролетіла,
А то десь три баси
Співали пісню про кохання,
Що дівчина чекає їх вінчання
І в смутку через сльози просить
В бою щоб ворог впав,
А той, кого у серці носить,
У чужині її не забував.
А там, поближче до Дніпра,
