Кожен може для себе вирішити одного разу: хай танцюється; ніхто не дивиться. Представлені історії усі як одна про вихід за межі напівтемної кімнати. Гавані безпечні для кораблів, але будують їх з іншою метою. Наше життя – це низка змінюваних подій, сумнівів, почуттів та рішень, але сьогодні – найкращий час озирнутися навколо. Навіть якщо ми помиляємося, тут є чим пишатися, бо продовжуємо рух вперед.
Побудовані за принципом чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, представлені твори охоплюють широкий спектр почуттів: від суму до радості та милосердя; від гучних гімнів до тихих, теплих балад. Після відвідин майстерні годинникаря головна героїня відчуває потребу повторити досвід Овідія: писати листи без адресата. Хоча історії скомпоновані між собою в одну життєствердну історію (а зміст містить заховане повідомлення курсивом), книга може читатися з будь-якого місця.
З часом ми виходимо з напівтемряви кімнати на широку світлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильніша за страх. Завжди. Справжнє життя трапляється не з героями книжок і кіносценаріїв, а з нами, у цей момент часу, який не повториться, тому давайте вгризатися у життя і нехай мед тече по руках.
Історії, випадково підслухані у годинникаря
Дві дівчини всередині мене
Обирай битву, яку програєш, аби виграти
Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали
Якщо впадуть усі мости
Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома
Ніч темна лише перед світанком
Про деякі втрачені дні, але не назавжди
Dolce Far Niente по-справжньому
Та квіткова крамниця і моя таємниця
За кермом авто для втечі вона
Гримнути дверима, щоб ніхто не чув
Сьомої хвилі не боялася, крила мала і не вагалася
Навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні
Закрий очі і ти побачиш світ
Лампові вечори і ранні сонні години
Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки
Довго йти за горизонти, щоб себе знайти
У жінок – усе серце, навіть голова
Перечепилися, втративши опору, але не розбилися
Волошки з поля
Змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь
Затишні старі будинки38
Моєї сили береги і натхнення глибока ріка
Хай Танцюється. Ніхто Не Дивиться
Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів
З вами я у долонях Бога
Якщо минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою
Прощання зсумом. Adieu, хороший та не мій
Вдумливо слухати веселі дитячі голоси
Той, хто розпоряджається нашими снами
Жити сьогоденням, дихати натхненням
Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися
Душа відмовляється від пунктуації
Ключі від королівства
Тисячі речей можна забути
Волхви, які дарують світло і чари
Подаруй посмішку
Знати хто я, не будучи чиєюсь
Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку
Роби добро і кидай все у воду
Бути вдячною
Замість усіх моїх P.S.
Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець
Метафізики епізоди
Слова, що їй не належали
Тоді, тепер і завжди
Кінцеві зупинки, вони ведуть додому
Йти на ваші голоси
Епілог. Колиска для кішки
Післямова
Історії, випадково підслухані у годинникаря
Cонце, що вже сідає, віщує негостинну прогулянку під відкритим небом. І раптом вдалині помічаю майстерню годинникаря. Доведеться потривожити цього зосередженого трударя. Рішуче стукаю і дивуюсь, бо всередині зазвичай гамірно, а сьогодні на диво тихо. Лише то тут, то там, вицокують тендітні стрілки і крутяться коліщатки годинників. Відчуваю себе так, ніби вдалося зазирнути за підкладку часу без посередників і потримати у руках тишу, бо миті то поспішають, то зупиняються і кульгають, нагадуючи черепаху.
Озираюся на усі боки, а сонце тим часом ронить бурштинові краплі світла на циферблати. Через мить помічаю володаря цієї печери Аладіна і той нагадує швидше графа Каліостро1, аніж чаклуна пружин і гвинтиків господаря.
Він не бачить годинника на моєму зап’ясті, бо свій улюблений я віддала племінниці, сподіваючись, що їй він принесе більше щастя. Жити зі спогадами, а не мріями – моє улюблене заняття. Здається, останню фразу промовила вголос, а годинникар навіть не зводить здивовано брови, ніби второпавши, про що мова, тому неспішно про магію часу говорить.
Мовляв, скільки ми б не вагалися, час знає більше, ніж ми. Звучить заспокійливо і я запитую як бути, якщо почуваюся кажаном на дереві з картин Сальвадора Далі, де світ догори дригом, а час зупинився під підталих годинників калюж покровом. Одним словом, як у «Містерії» Гамсуна, коли усе, що відчуває персонаж2 – ледь вловимі відчуття, які наскрізь пронизують і одразу зникають.
Замість відповіді старий годинникар пропонує каву і говорить, що можна роззутися і у кріслі влаштуватися. Посміхнувшись, згадую історію про Бенджаміна Клементайна.3 Йому якось подарували довге пальто. Прокидаючись у холодній квартирі, він його одягав і сідав грати. Завжди босоніж, тому що вдома. Вдома можна відкривати душу ласкавій байдужості світу.
Тим часом майстр подає мені книжку скарг і пропозицій, таку собі «Soul Kitchen» з пісні гурту The Doors, з книжкової полиці. Пропонує почати читати навмання і я зустрічаю на її сторінках історії тих, хто застряг на нульовій точці і тих, хто з неї зійшов. І неважливо куди – у мінус чи плюс, бо ти сам собі джерело подій, скільки б доріг не пройшов. Особливо, коли довів усе, що хотів. Навіть тим, хто не вірив. Тому відпустив самого себе, своє минуле і час водночас.
