– Відколи існує людство, ним керують ідеї.
Так стверджує Аничка. Йому можна вірити, тому що цей чоловік між людьми побував і прочитав силу – силенну серйозних та мудрих книг.
Суспільство на певному етапі розвитку породжує і виховує людину, яка видає ідею. Ідея ніколи не твориться колективно. Послідовники або ж учні втілюють її в життя, завжди витлумачуючи ідею по – своєму. І полились струмки, ріки а то й моря крові залежно від того наскільки довговічна ідея. Чи не найбільше крові пролилося за ідею християнства. Пізніше цідили кров комунізм, фашизм, націоналізм.
Аничка демонструє сказане нескінченими випадками зі свого життя.
– Ми, – розповідав він, – з Осиповим старшим лейтенантом міліції сидимо в суміжній з його кабінетом кімнаті і граємо шахи. Якщо відчинити інші двері, то побачиш чергового міліціонера в скляній будці в коридорі. Він сидить перед телефоном і оглядає через вікно краєвиди типові для даної місцевості.
Я буровик. Недавно травмувався, тому зараз з поламаною ногою в гіпсі вчащав у цей заклад прямо з лікарні, яка стала моїм притулком на час хвороби. Головний лікар, вона ж терапевт, пожаліла холостяка з гуртожитку, не виписала з лікарні до повного одужання, поки не закриють лікарняний. Скукота в медичному закладі! Читаєш і спиш, спиш та читаєш. Нема з ким словом перемовитись. Заведеш розмову з яким – небудь хворим, він обов’язково зверне на свої болячки. А тут нічого не болить, тільки свербить. Візьмеш дротину і годинами чухмариш ногу під гіпсом.
Все в тебе здорове, навіть зубник нідочого. Медперсонал співчуває мені, тому відпускає на всі чотири сторони, аби вчасно приходив їсти та спати. Понипаєш в пошуках гарної чи смішної розповіді по палатах і пострибаєш на своїх милицях у відділок міліції пограти шахи. Хоч тут і там надивишся на людське горе аж на душі стане погано, та молодість бере своє. Непомітно притамовує вона душевну біль, випучує смішне та веселе, не хоче вона жити ойканням та скрежетом зубовним.
Осипов, з яким я грав шахи – типовий представник свого часу. Зараз не потрібні дзержинці з дуже чистими руками. Держава плекає фахівців. Осипов прекрасно розуміє, що рука руку миє, обидві чисті. Не подумайте, що проти мене грав корумпований монстр. Ні, і ще раз ні. Просто представник загниваючого соціалізму, яких той наплодив мільйони. Дріб’язкові справи Осипов вирішував хвацько, навіть весело, завжди на свою користь. Держава не виділяла йому коштів на промивання горлянок навіть начальства не кажучи вже про його власну горілкою чи шартрезом. Кожного разу від Осипова несло якщо не випивкою, то перегаром., от і будь тут справжнім дзержинцем. Осипов згонив дзержинця зі сторінок книг в життя. Зате важливі справи вирішувались ним справедливо на користь держави. Ми заглибилась в аналіз ситуації, яка склалася на дошці.
– Якщо він піде отак, то рейд конем по тилах, і кінь займе вигідну позицію. Захищатиме і погрожуватиме. Кінь у колгоспі велика робоча сила, на шахівниці також. Не варто кидати коня проти танків, цебто проти важких фігур. Якщо . . .
Нас перебила жінка.
– Пропустіть до начальника! – Волає вона аж двері ходуном ходять, бо трохи прочинені.
– Пропусти. – Командує Осипов і швиденько займає місце за начальницьким столом .
Він так поспішав, що двері до кабінету зачинились не щільно.
– Виразно чулась розмова, коли до Осипова вихором влетіла жінка і зразу ж кинулась в атаку на якогось чоловіка.
– Він, сучий син, мене того не по – людськи, по – звірячому.
– Як це? – Не зрозумів старший лейтенант.
– Ви що не мужчина? Не туди куди треба.
– Заспокойтесь громадянко. Сядьте, розповідайте все з самого початку, починайте з того, де і як ви познайомились. В його словах звучав неприхований сміх. Я подумав:
– Воно й видно, що зірвалась з крайньої плоті. Не даремно коти посеред літа кричать так надривно.
– Боже, в яких тільки покидьках мусить колупатися загалом добрий чоловік.
Жінка і повірила заспокоїлась, твердо переконавшись, що цього збоченця
покарають за мужеложство.
– Нема на них управи! – Почала вона. – Десь взяли техніку, уклали договір з дорбудом, тільки відтанула земля, поправляють грейдером дороги. Грошей у них купи. Зустрів мене якось цей Оруджев тай давай заливати. Я, мовляв, красуня , якої він ще не бачив, і станочок у мене гарнесенький, і сто рублів йому за ніч не жаль. А в мене місячна зарплата вісімдесят карбованців. От і подумайте, при тому зважте, я не заміжня. Жінки ні дерев’яними, ні кам’яними не бувають. Бабу і ту можна розігріти. Всі ми з живої плоті. Тепер бачите до чого дійшло.
– Міліціонер, не перебиваючи, уважно вислухав жінку до кінця, потім подав листок паперу та ручку і сказав:
– Напишіть все про що мені розповіли.
Сам вийшов до мене. Зробив аж три непродуманих ходи. Прийшлось йому здати партію. Жінка закінчила і чекала на нього. Я чув як вони прощались.
– Справі дамо хід та ще й договір перевіримо. – Сказав старший лейтенант. Жінка вийшла з кабінету, а по коридору йшла майже підстрибом на радощах, що знайшла справедливість.
Викликали Оруджева. Він розвалився, хоч в залізному але кріслі прикованому до підлоги, де при випадку можна прив’язати руки й ноги. Крісло стояло проти столу начальника, Оруджев витріщився на господаря, мовляв, що той скаже.
